«ЩОРС» ВІКТОРА ПЕТРОВА І ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

Після знищення структур Всеукраїнської академії наук, в 1934 році створено Інститут історії матеріальної культури (з 1938 – Інститут археології Академії наук УРСР), в якому науковим співробітником став Віктор Петров. Із 1935 року він працював над призначеною йому керівництвом інституту «плановою темою», згідно якої слід було підготувати джерельну базу для сценарію фільму про командира червоногвардійців часів громадянської війни Миколу Щорса (1895–1919). Ще у лютому 1935 року Йосип Сталін особисто замовив режисерові Олександрові Довженку цю кінострічку, в якій вбачав український відповідник російського популярного фільму про Василя Чапаєва. Довженко – за словами другої дружини і спів-режисерки фільму Юлії Солнцевої – мріяв про експерименти з технічними можливостями кіна, котрі радянські чиновники не хотіли підтримати, а відтак змушений був працювати над стрічкою, витриманою в жорстких ідеологічних рамках. І хоча Довженко отримав від радянської влади, якій був потрібен талант режисера світового рівня, повну підтримку, в тому числі фінансову, однак він жив у постійному страху:

«Сталін доручив мені робити картину «Щорс», а чи знає Сталін, що цим мені він вніс отруту в душу і серце? Як можна художнику сказати: ось роби те-то й те-то. А раптом у мене не вийде? Що, тоді я повинен повіситися?».

Іншою особливістю ситуації, яку відзначали сучасники, було те, що Микола Щорс – протагоніст майбутнього фільму – здобував Київ та воював на Чернігівщині проти військ Головного отамана армії УНР Симона Петлюри, тоді як сам режисер перебував у лавах петлюрівців. За час роботи над «Щорсом», який перезнімався тричі, арештовано кілька акторів, Довженко переніс підготовлений заздалегідь замах на своє життя, інфаркт та нервове виснаження, але врешті виконав замовлення владного патрона.

На відміну від Довженка, який у статусі наближеного до Сталіна митця міг дозволити собі певну необережність висловлювань, Віктор Петров не залишив незавуальованих рефлексій про свою роботу над Щорсом. Однак у його звіті «По следам Щорсовского похода» можна побачити, яку підготовчу роботу для фільму Довженка виконали співробітники Інституту матеріальної культури, які виїжджали в поле у складі експедицій Українфільму – першої української кіностудії. Зібрані під час цих поїздок матеріали вміщені почасти в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтв України в особовому фонді Віктора Петрова (фонд 243, опис 1, справа 101), що був створений його дружиною – Софією Зеровою, а частково – в його фонді в Науковому архіві Інституту археології НАН України. Копії останніх документів і вміщено нижче. Серед них є спогади про Миколу Щорса його бійців, копії документів, які висвітлюють історію Богунського полку в складі Першої української радянської дивізії, яким командував Щорс, а також вирізки з газет того часу. Необхідність у такому джерельному матеріалі була, оскільки на час підготовки до зйомок фільму не існувало, за словами Петрова, достатньо біографічних відомостей про Щорса. На підставі цих розрізнених і часто суперечливих інформацій Віктор Петров писав біографічний нарис про радянського командира:

«Предлагаемый очерк в основном и преследует эту цель: 1. Установить или, если это невозможно, то по крайней мере подойти к установлению фактов, которые для Щорса и его биографии были бы бесспорны, 2. Попробовать из разрозненных рассказов об отдельных случаях и фактах сделать некоторое связное и последовательное целое.» (с. 214)

Та імітуючи стиль 1930-х додавав:
«Мы хотим знать всего Щорса! Указание тов. Сталина должно быть выполнено и оно будет выполнено.» (с. 216)

Однак, судячи з вміщених нижче фрагментів, Петров у свою оповідь про Щорса вводив важливі для себе міркування, які не мали нічого спільного з головним героєм – вміло і з легкістю відтвореною літературною конвенцією. Наприклад, пишучи про Семенівку – місто на Чернігівщині, де за спогадами сучасників Щорс нібито воював проти австро-німецьких військ, Петров розповідає… про бароко. Він сугерує, що бароко було не лише стилем у архітектурі, до прикладу, а пронизувало повсякдення і світогляд місцевих селян, які почасти зберегли ранньомодерні традиції свого чинбарсько-чоботарського цеху (с. 311-313). Крім того Петров включає до нарису історіософські міркування про епохи, які змінюються шляхом заперечення одна одної, про прискорення часу, про фрагментовану людину доби технічного поступу XX століття – ці ідеї він згодом розвине у текстах, опублікованих у повоєнній Німеччині 1940-х років.

Хоча ці уривки незавершеного біографічного нарису про Щорса ніколи не були опубліковані повністю, одна з їх скорочених редакцій була видана українською мовою в 1935–36 роках на сторінках дніпропетровського журналу «Штурм». Однак замість прізвища Петрова автором було зазначено Олександра Дмитровича Семьонова. Згідно твердженням у передмові брата Щорса – Григорія, Семьонов був його підлеглим і другом. Цікаво, що зберігся також російськомовний варіант цього біографічного нарису. Із вміщених в Головному державному архіві СБУ листів Семьонова до Петрова відомо, що цей варіант також готувався до друку, але з невідомих причин він так і не був опублікований.

Важливо додати, що – як це часто можна побачити у документах фонду Віктора Петрова – поміж аркушів із «Щорсом» трапляються фрагменти інших літературних та наукових праць дослідника. Наприклад, у обох справах про Щорса (ІА НАН України, ф. 16, спр. 177 а і 177 б) можна знайти кілька сторінок рукопису роману «Дівчини з ведмедиком» (1928) (с. 319, 324), літературно-критичного нарису про «Чорну раду» Пантелеймона Куліша (с. 317, 320–323, 326), а також деякі міркування Петрова про творчість Миколи Гоголя (с. 325). Отже, перед ознайомленням із документами доречно зацитувати останні опубліковані слова з україномовного варіанту нарису «Щорс» Віктора Петрова: «Обережність – передусім!»

Використана література:

1. Олександр Довженко. Том 2 / Упорядкування Юрія Шаповала. Харків, 2022.

Вікторія Сергієнко