НОТАТКИ ВІКТОРА ПЕТРОВА ПРО РОДОВУ ОБЩИНУ У НАРОДІВ КАВКАЗУ, ДАЛЕКОГО СХОДУ ТА КРАЙНЬОЇ ПІВНОЧІ РОСІЇ

Справи 209 і 210 в особовому фонді Віктора Петрова № 16, що зберігаються в Науковому архіві Інституту археології НАН України, містять виписки з праць інших дослідників та авторські міркування щодо різних аспектів існування родової общини у народів Кавказу, Далекого Сходу та Крайньої Півночі Росії. Зокрема Петрова цікавили вірування, легенди про походження, родові свята, форми індивідуального та групового шлюбу, жертвоприношення та дарування тощо.

Наприклад, багато виписок дослідника присвячено культу ведмедя у гіляків (або нівхів) – корінного народу північного Сахаліну, а також басейнів річок Тимь та Нижній Амур. Гіляки вважали ведмедя своїм родичем, що колись був людиною. Ведмідь був всевідаючим, тому про нього ніколи не говорили і навіть намагались не думати погано. Крім того, у разі вбивства або образи ведмедя, як вважали гіляки, інші ведмеді будуть за нього мститися – тобто на нього поширювалися уявлення про кровну помсту, характерну для родової общини. Водночас у гіляків існував родовий звичай ритуального вбивства та поїдання ведмедя. Із цього Петров робив висновок, що: «Культ медведя» – это большею частью не культ по отношению к демону, а те обряды, которые прежде совершались охотниками над всеми промысловыми зверями. Только по отношению к медведю эти обряды гораздо лучше сохранились до наших дней, поддерживаемые тем страхом, который внушает человеку сильный медведь человеку вообще и охотнику в частности» (фонд 16, справа 210, с. 98).

Інший цікавий висновок робив Петров про відмінності у ставленні до тварин сучасного та суспільства часів існування родового ладу: «С точки зрения первобытного родового общества животное не ниже человека. Животные не противостоят человеку. Они не являются какой-либо его противоположностью. Для родовой эпохи нет «мира животных» и «мира человека», нет «звериного» и «человеческого», а есть только родовое» (фонд 16, справа, 209, с. 86).

В родовій общині інститут дарування, на думку Петрова, теж мав відмінний зміст, в основі якого було вірування, що разом із даром – передається частина родового колективного «я». Таким чином, род родичається з родом, створюючи новий звʼязок з чужими родами, що, на думку дослідника, можна порівняти з актом ініціації.

Окрім зазначеної вище тематики, у обох справах є також виписки з античних авторів (релігійні уявлення, пов’язані з мореплавством і кораблями), про значення релігійних жестів в різні історичні епохи, а також кілька сторінок тексту іншим почерком про відомі з давньоруських літописів племена чудь та поселення готів на території України.

Вікторія Сергієнко