В. М. Корпусова

Кандидатка історичних наук, незалежна дослідниця

В.П. ПЕТРОВ – ДОСЛІДНИК ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

Видатний українець та ветеран Другої Світової війни Віктор Платонович Петров (Домонтович) (1894–1969) був мислителем і вченим, що зробив значний внесок у розвиток світової думки, випереджаючи свій час. Його діяльність охоплювала різні наукові галузі, такі як філологія, філософія, фольклористика, археологія, мовознавство, історія, релігієзнавство, а також письменництво, педагогіка й організація науки.

Незважаючи на значний інтелектуальний спадок, його наукові здобутки з різних причин досі залишаються лише частково дослідженими, зокрема у сфері фольклористики. Внесок професора В. П. Петрова в теорію й історію фольклористики, його науково-дослідницька, організаційна, редакційно-видавнича та збирацько-експедиційна діяльність в українській фольклористиці потребують глибокого і всебічного висвітлення. Однак ця частина його спадщини залишається недооціненою і недостатньо дослідженою, на що звертали увагу науковці ще близько чверті століття тому (І. Березовський, 1970; М. Дмитренко, 2000). Станом на 2024 рік спеціального дослідження цієї частини його наукової діяльності так і не було проведено. У даному короткому тексті лише стисло висвітлено окремі аспекти його студій з фольклористики.

В галузі фольклористики й етнографії професор В.П. Петров фахово працював з початку своєї роботи в системі Всеукраїнської Академії Наук (УАН / ВУАН). За його словами: «В 20-х гг. фольклорная работа в АН УССР [ У 20-і рр. АН УССР називалась ВУАН. Це не помилка вченого, а вимоги 60-х років , коли для захисту дисертації вчений писав вказаний документ – В.К.] была сосредоточена в Этнографической Комиссии, возглавлявшейся акад. А.М. Лободой. Членом Комиссии я состоял с 1919 г., позднее с 1923 г. ее секретарем и с 1927 г. руководителем (’’керівником’’)». (Автореферат … канд. філ. наук «Язык. Этнос. Фольклор» (1966) ).

Далі вчений зазначив, що через тяжку хворобу А. М. Лободи з 1925 року він особисто виконував всю організаційну роботу Етнографічної Комісії, склад якої був значно обмеженим. Вже в 1920-ті роки В. П. Петров виявив видатні організаторські здібності в науковій сфері. Під його керівництвом Етнографічна Комісія розгорнула активну науково-організаційну діяльність, основними напрямами якої були науково-дослідна та видавнича робота.

Від 1925 р. Комісія видавала журнал «Етнографічний Вісник» (від 1925 по 1932 р. вийшло з друку 10 книг) ( у 30-40-і роки це видання мало назву «Народна творчість», а від 1957 р й донині – «Народна творчість та етнографія»). Також видавався «Бюлетень Етнографічної Комісії» (вийшло з друку 25 номерів). У цих виданнях публікувалися українські фольклористи, а також видатні вчені Ленінграда (Петербургу) і Москви, позаяк українські видання випереджали російські за своїм змістом й значенням. В.П. Петров на сторінках цих видань опублікував десятки наукових розвідок, статей, програм, рецензій. Напрямом роботи Етнографічної Комісії були також численні програми по збиранню фольклорних та етнографічних матеріалів. Комісія тісно співпрацювала із краєзнавчим рухом. Була створена кореспондентська мережа, яка налічувала до 10 000 учасників.

В.П. Петров написав багато науково-методичних програм щодо збирання, записування, дослідження явищ народної традиційної культури. На підставі кореспондентських текстів було підготовлено до друку корпуси народно-календарного фольклору, виробничого фольклору та ін.

Праця В.П. Петрова в «Етнографічній комісії» була високо оцінена Державним російським географічним товариством (Ленінград), яке в РСФСР підпорядковувалося Народному Комісаріату Просвіти – Головнауці. Товариство нагородило професора В.П. Петрова срібною медаллю 19.04.1927 р. (НА ІА НАНУ. – Ф. 16. – Оп. 1. – Спр. 269). Наступного року, 30.11.1928 р., Державне російське географічне товариство вибрало професора В.П. Петрова своїм Дійсним Членом (НА ІА НАНУ. – Ф. 16. – Оп. 1. – Спр. 269).

Професор В.П. Петров досліджував фольклор як такий, а також український фольклор в широкому хронологічному вимірі і географічному просторі. Методологією цих досліджень була його історіософська концепція, так звана «теорія епох». Дослідження з фольклористики були не тільки обов’язком В.П. Петрова під час роботи в Етнографічній комісії та керівництва Інститутом фольклору АН УРСР у 1941 р. Ці дослідження Віктор Платонович Петров проводив протягом усього життя. Зацікавленість фольклором у нього виникла ще в студентські роки, і ця тема залишалася предметом його уваги до кінця життя. Незважаючи на численні історичні випробування, він публікував свої дослідження з фольклористики в різні періоди: 1935–1936, 1943–1944, 1947, 1949, 1958–1963, 1969 роках. Серед його публікацій особливу увагу заслуговують роботи як теоретика та історика української фольклористики й етнографії. Важливими є його статті, опубліковані в «Енциклопедії українознавства» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949), які були передруковані в Україні у 1994 році, а також матеріали, видані в Українській Радянській Енциклопедії у 1958–1963 роках, де авторство В.П. Петрова не було зазначено.

Рукописи і матеріали з фольклористики В.П. Петрова зберігаються в різних архівах різних країн, зокрема, в Науковому архіві Інституту археології НАНУ (особистий фонд №16). Деякі з рукописів вийшли з друку:
• Расова теорія у сучасній германській фольклористиці. (Спр. 199.1; 2);
• Давньослов’янські боги та їх походження. (Спр. 202);
• Матері-родоначальниці антропоморфні зображення матерей-родоначальниц. (Спр. 262);
• Основні проблеми фольклору та ідеології первісно-общинного (ладу) періоду. (Спр. 211);
• Ідеологічні уявлення народів Сибіру. (Спр. 209);
• Вірування про вогонь у стародавніх суспільствах – відображення економічного устрою. (Спр. 204 );
• Обрядовий фольклор родинного циклу (Спр. 205);
• Вій Гоголя. Фольклорні джерела; Значення творчості Гоголя; «Заколдованное место» Гоголя. Фольклорні джерела; Матеріали про Гоголя. ( Спр. 243).

В. П. Петров, як теоретик та історик фольклористики, зазначав, що фольклористика як наукова дисципліна виникла у XIX столітті. Термін “фольклор” відповідає українському поняттю “народна усна словесність”. Через це в деяких своїх працях В. П. Петров віддавав перевагу українському терміну, замінюючи ним англійський еквівалент.

Він писав: «Народна усна словесність, або фольклор (англ. Folklore – нар[одне] знання, нар[одна] мудрість, термін цей ввів 1846 р. W.J. Thoms для означення старовинної поезії, обрядів, вірувань), на відміну від письмової, на письмі закріпленої словесності, зберігається в пам’яті народу і за традицією, іноді через століття передається з уст в уста від покоління до покоління» (1949).

Професор Віктор Платонович Петров розглядав науку з філософської точки зору як процес, у якому історичні світоглядові зміни спричиняють появу нових теорій, концептів і наукових шкіл, що замінюють попередні (1949). Цей підхід демонструє випередження В.П. Петровим свого часу, оскільки філософське осмислення науки як процесу, що змінює існуючу парадигму на нову — так звану «наукову революцію», — було сформульовано пізніше (Кун, 1962; 1970).

Професор В. П. Петров аналізував зміну наукових теорій у різних дисциплінах, зокрема, в етногенетиці, де «міграційну» теорію було замінено «автохтонною», яку, у свою чергу, замінила створена ним «конкретно-історична» теорія. У дослідженні розвитку фольклористики від XIX до початку XX століття професор В.П. Петров визначив послідовно створені відповідно до історичних етапів (у 1930-х роках вони розглядалися як стадії) «міфологічну», «антропологічну», «формалістичну» та «міграційну» теорії фольклору.

У 1920-х роках нова «феноменологічна» теорія замінила попередні школи у фольклористиці. В. П. Петров здійснив ґрунтовний аналіз змісту цих теорій, їх методологій, методів, а також мети. Він детально розглянув внесок видатних учених, які заснували власні наукові школи, в розвиток фольклористики та обґрунтовано піддав критиці ці підходи у ряді своїх публікацій:
• Нова генетична теорія походження заговорів (Познанский Н. Заговори, П., 1917). (1923);
• Акад. Вол. Гнатюк у своїх фольклорних студіях. (1927);
• Расова теорія на послугах германського фашизму. (1934);
• Буржуазная фольклористика и проблема стадиальности. (1935);
• Расовая теория в современной германской фольклористике. (1936);
• Академік Ф.М. Колесса і його книга “Українська усна словесність”. (1940);
• Пам’яті акад. Д.І. Яворницького [1855-1940].// Вісті АН УРСР. 1940. № 7 – 8, с.107 – 109.
• О. Потебня – фольклорист. (1943);
• Методологічно-світоглядні напрямі в українській етнографії ХІХ-ХХ ст. (1949).

Замість цих теорій в 30-40-х рр. професор В.П. Петров запропоновав нову оригінальну теорію походження й розвитку фольклору. Назви своєї концепції автор не дав, але виходячи із її змісту, теорію можна назвати «конкретно-історичною» аналогічно назві етногенетичної теорії, позаяк вони обидві підпорядковані історіософській концепції «теорії епох» вченого, вона є їхньою методологією. В.П. Петров писав про сутність нової теорії, запропонованої ним: «На наступному етапі в 30-40-х рр. робляться перші спроби заступити цей антиеволюціоністичний антиісторизм і формалістичний антигенетизм 10-20-х рр. антиеволюціоністичним історизмом, застосувавши до студій фольклорних і етнографічних явищ принцип історичної епохи з чітким розмежуванням окремих історичних ступенів і стадій. Жадне фольклорне й етнографічне явище не вивчається ізольовано, а в своєму зв’язку з епохою, з її структурою і з її світоглядом [ тут і далі виділення моє – В.К.]» (1949).

У своїй концепції вчений виходить з того, що фольклор виник в ранньому родовому суспільстві і був його ідеологією. Тому «тільки дослідження фольклору й ідеології первіснообщинного періоду дозволить історично точно реконструювати зміст і сенс, генетичні основи фольклорних образів, мотивів, тем, сюжетів». Нова епоха змінює ідеологію людини, відповідно до якої змінюється фольклор. Вчений наголошував: «Ця вихідна основоположна первісність ідеології й робить фольклор тим, чим він є для нас сьогодні в усій його такій специфічній своєрідності. Із зміною ідеологічних основ змінюється й творча функція фольклорного образа. Традиційний з усталеним змістом образ одривається од уявлення як ідеологічної категорії фольклорного мислення, потрапляє в область іншого світогляду і тут на ґрунті цього останнього, під впливом змінених світоглядових чинників, в ув’язці з новим світоглядом, він – даний образ – або відмирає, або набуває іншого змісту й іншого творчого спрямування, раніше йому аж ніяк не властивого» (1947). Основні положення своєї теорії фольклору професор В. П. Петров повторював у різних роботах, опублікованих у різні роки.

Серед них основною є тема значення роду в фольклорі, позаяк вчений стверджував, що «Только усвоив учение о роде, особенности представлений, восходящих к первобытной общинной эпохе, мы сможем объяснить происхождение, понять смысл и содержание фольклорных категорий, выяснить направление развития отдельных фольклорных жанров». (1966).

Темі «Родове суспільство» В.П. Петров присвятив низку публікацій:
• Проти ревізії вчення К. Маркса про родове суспільство. (1932);
• Студії про предкласове суспільство. (1933);
• К вопросу о генетическом изучении охотничьих игрищ. (1935);
• Ф. Енгельс про родовий лад у давніх германців. (1935);
• Ф. Энгельс о родовом строе древних германцев. (1936);
• Вчення Фр. Енгельса про рід і основні питання фольклору первісно- общинного періоду. (1941).

Професор В.П. Петров підкреслював, що в центрі світогляду людини на першому етапі розвитку первіснообщинного періоду стояв рід, що складався з сукупності живих, мертвих та ще ненароджених людей і всього довкілля. Над усім домінує рід, все те, що належить роду, є його складовими. Людина, природа, тварина уявлялись за відношенням до роду, в роді і через рід. Ідеологічні категорії були гентильні. Людина мислила родовими категоріями й локально-просторовими. Категорії вселюдського, вічного, універсального, як і категорії індивідуального, особистого не існували в найдавнішій ідеології. «Свідомість людей давньородового часу була замкнена в межах роду і за межі роду не переступала. Які-небудь загальні категорії: категорії істоти, людини, людського, тваринного, природного і т. д. не були властиві свідомості» (2006) – стверджував вчений. Свідомість того часу була аієрархічною, вона не знала ієрархії істот, речей, явищ, стихій, природи, протиставлення людського і природного, людського і тваринного.

В.П. Петров вважав, що в свідомості людини на першому етапі родового суспільства смерть розглядалась як родовий акт. В розумінні смерті не було «жодних абстракцій, нічого метафізичного або містичного». Людина в акті смерті просто приєднувалася до гурту предків, що були окремою групою у складі роду, яким не поклонялися, а лише турбувалися про них. Поняття «культу предків» як такого, ще не існувало. Різниця між живими й мертвими мислилися через просторові уявлення. Уявлення про смерть розглядалося як відхід-подорожування. Воно виникло як вияв та наслідок бажання родичів-небіжчиків, щоб той чи інший живий родич прийшов до них. Родович, що помирає, не протиставлявся родовичу-небіжчику, що забирає життя. Якщо смерть розглядалася як відхід, то народження – як повернення члена роду. Хто саме повернувся встановлювалось особливим обрядом ворожіння та прикмет.

На більш пізньому етапі розвитку первіснообщинного періоду, на думку вченого, в свідомості людини йшов процес історичної деформації родового уявлення «смерті як взяття»: «… з відмиранням родового його змісту, на архаїчні категорії-образи нашаровувалися нові елементи, новий зміст, уже позбавлений родового характеру». Смерть вже розглядалася стародавньою людиною як схоплення, взяття із собою тим, хто помирає, відходить, будь-кого із близьких людей. Вчений припускає, що саме в такому уявленні містяться коріння «спільних поховань», що з’являються ще в палеоліті. В.П. Петров доводить, що саме уявлення про «смерть як відхід-взяття» складає один з найбільш архаїчних прошарків в українському фольклорі.

З розвитком мислення людини родової епохи виникають вірування в анімізм, магізм, тотемізм. Професор В. П. Петров вважав хибною за суттю спробу вчених охарактеризувати відмінність первісного мислення будь-яким одним терміном, зводячи сутність цього мислення як до магічного, анімістичного, або тотемістичного. Він підкреслював, що і магізм, і анімізм, і тотемізм являють собою лише окремі моменти, складові первіснообщинної свідомості, є її характерними особливостями. Вони не є стабільними, незмінними протягом розвитку первіснообщинної доби, а є наслідком зв’язків уявлень, стану мови й мислення, які існують на певному етапі розвитку епохи.

Студіюючи мислення, а отже вірування стародавньої людини, зокрема, анімізм, В.П. Петров на відміну від Тейлора й Спенсера вважав, що «двійником» окремої особи, його «душею» була община, рід, тотем. Бути іншім, бути в іншому, діяти в іншому, «мати душу» – все це, на думку В.П. Петрова, означало входити до складу роду, діючи, здійснювати дії колективу як нерозчленованої єдності не тільки існуючих співчленів родової общини, але і цілісної сукупності живих, померлих й ненароджених. Звідси ідея про множинність душ, ідея теріоморфної природи душі, перехрещення анімістичних й тотемістичних уявлень. Свідомість давньородового часу була нерозчленовано-множинною. В нерозчленованості, єдності уявлення про рід проф. В. П. Петров бачив не обмеженість, а навпаки, складність первісної думки, її «своєрідну всебічну широту».

Досліджуючи український фольклор найдавнішого, дохристиянського часу, професор В.П. Петров акцентує увагу на його світоглядних елементах. Він простежує генезу народних звичаїв і обрядів, пов’язаних з родовими й просторовими уявленнями людини. В дохристиянську епоху, як пише автор, «родові уявлення сполучаються з п р о с т о р о в и м и уявленнями, найелементарнішими категоріями, які лежать в людської свідомості . […] В народному світогляді всі явища і акти сприймаються як акти приходу й відходу, приходу й відходу родителів.» (1949). Вчений досліджує народний світогляд і народні погляди на природу, на рід, на смерть.

У своїх студіюваннях до найстаріших жанрів фольклору В.П. Петров відносить замовляння, голосіння, обрядово-пісенну поезію народно-календарного циклу. Вчений досліджує їх генезу, мету, структуру, розвиток. Він спростовує існуючі концепції щодо цих жанрів й пропонує свої погляди. Так, досліджуючи замовляння, вчений стверджує, що неодмінним актом замовляння є «тотожність словесного тексту й обрядової дії, підпорядкованих, з одного боку, уявленню, з другого, практичній меті замовляння, єдність ’’уявлення-дії-слова-мети-образу». (1949). Досліджуючи прояви світогляду в обрядах народно-календарного циклу, В.П. Петров не згоден із існуючими солярно-культовим, або астрономічно-сезонним трактуваннями цього питання і пропонує свій погляд на це питання: «в своїй основі вони [прояви народно-календарного циклу – В.К.] мають скоріше виробничо-сезонний характер, безпосередньо пов’язаний з господарчим роком і недиференційованим уявлення праці-гри. В річному циклі відрізняються такі обрядові групи: весняне свято кликання весни й першої борозни-сіянки; квітнення-колосіння жита («русальне свято»); літні жниварські обряди, обряди перед початком жнив («купальське свято») й обряди кінця жнив; осінні стодольно-молотницькі свята та збірне зимове («колядське») свято «Свят-Вечора». (1949) Вчений зауважує, що «всі обрядові календарні свята побудовані на один кшталт, всі вони мають ту саму морфологічну структуру; кожне з них становить собою цілість. Кожне народно-календарне свято є сезонно-господарське свято, з одного боку, й поминальне, «родительське» свято – з другого». «В народній свідомості, – писав вчений, – свято і робота, праця і грища, господарський акт і танець-спів не відокремлені. Свято в нар[одній] релігії разом із тим є робота. […] … відповідно до невідокремленості ”свята-роботи”, ’’грища-праці’’ при виконанні кожної роботи (напр., сіяння, жнив) культові і гральні, пісенно-танцювальні й святкові моменти безпосередньо пов’язуються з виконуваною роботою; праця супроводиться піснями, танцями, виступами маскованих». (1949).

На думку В.П. Петрова, первинний тісний зв’язок із архаїчними обрядовими актами, їх структурою мали казка і міф, які ще не були окремими жанрами усної народної словесності. Пізніше, з розвитком фольклору, казка і міф становили собою його окремі ступені й рівні. Вчений довів морфологічну однотипність чарівної казки, в якій її стала сюжетна схема «відходу – повернення» відповідає загальному змісту родових уявлень «відходу – повернення» й обрядовим актам при цих діях. В.П. Петров вважав хибним погляди Поля Сентива та В. Проппа на цей сюжет як на ініціацію, на те, що в сюжеті «хід розвитку йшов від обряду до казки». Міфи і обряди, на думку В.П. Петрова, «Ніколи не були чимось самостійним. Вони ніколи не існували як самодостатні й замкнені в собі монади. І міф і обряд похідні: Розвиток йшов від уявлення до образу і обрядових дій [виділення моє – В.К.]». (1949). Отже, на думку вченого, розвиток фольклору йшов за схемою: уява – образ – обряд. Схему казки «відхід – повернення» В.П. Петров пов’язує з просторовими уявленнями найдавнішого людства, яке сприймало смерть як подорожування. Вчений вважає, що різниця між міфами і казками, при тотожності їхнього походження й генетичних основ, зумовлена різними шляхами подальшого розвитку. Міфи, як довів вчений на прикладі античних грецьких матеріалів, набули характеру генеалогічних легенд, як і скіфські божества належали до категорії родоначальників.

Проблемі первісного, дохристиянського фольклору присвячені наступні студії В.П. Петрова:
• Українські різдвяні звичаї. (1945);
• Український фольклор: заговори, голосіння, обрядовий фольклор народньо-календарного циклу (1947);
• Різдвяні обряди українського народу: Спроба дослідчої аналізи. (1948);
• Обрядовий фольклор народньо-календарного циклу як методологічна проблема. (1948);
• Пережитки передісторичної матеріальної культури. (1949);
• Передхристиянські релігійно- світоглядові елементи: генеза нар. звичаїв і обрядів. Погляди на рід в народному світогляді. Народний погляд на смерть. Уявлення про народження і весілля. Прояви народного світогляду в обрядах. (1949);
• Народна усна словесність. (1949);
• Народна проза. Загальні зауваження. Казки. (1949);
• Слов’яно- руська міфологія. Віли -Хорс. (1958-1963);
• Скифская генеалогическая легенда (1963);
• Скіфська релігія. Імена скіфських божеств у Геродота. (1963);
• Назви слов’янських (давньоруських) божеств. (1964);
• Обрядовий фольклор календарного циклу та його общинно-виробничі основи. (1966);
• Мислення родового суспільства (на підставі археологічних і етнографічних джерел). (2006).

В.П. Петров дослідив зміни різних жанрів фольклору під впливом християнства та візантийсько-елліністичної культури. Досить навести декілька прикладів з цього питання. Про зміни фольклору в аграрно-сезонному циклі вчений писав: «З запровадженням християнства образи, уявлення й культи нижчої мітології змішувалися з елементами християнської релігії. Витворюється т. зв.» ’’д в о є в і р’ я’’. Аграрно-сезонні свята відриваються від своєї сезонної основи й пов’язуються з днем Івана Хрестителя; свято перших приморозків, обряд кликання морозу, що первісно відбувався восени з початком морозів, пізніше пов’язався з Різдвом. Культові постаті втрачають свій початковий родовий сенс і трактуються з церковного погляду як т. зв. ’’заложні мерці’’ ; нав’я, навки – це вже не померлі предки, що місце їх сталого перебування є річка, а жінки, померлі неприродною смертю, потопельниці, самогубці, нехрищені діти. Словесні формули раз-у-раз переплітаються з текстами церковних молитов; ’’я-формули’’ обрядових дій обертаються в формули, сперті на чинність Бога». (1949). Про зміни в замовлянні він писав: «На ґрунті середньовічної християнсько-релігійної ідеології традиційний текст замовлянь пов’язується із згадками про святих, Божу Матір, із фразеологічними зворотами й формулами церковних молитов». Досліджуючи колядки і щедрівки В.П. Петров відмічає, що «процес християнізації послідовно охоплює ввесь зміст колядської обрядовості, вносячи в неї істотні зрушення». Вчений підкреслює, що світотворча функція деміургічно-міфологічних й величальних колядок з прийняттям християнства зберіглася. Хронологічно колядки були приуроченими до церковних свят: «Свято Коляди в своєму церковно-календарному пристосуванні охоплювало час від Свят-Вечора (’’багата кутя’’ або ’’вілія’’) 6. І. (24. ХІІ), напередодні Різдва, до Водохреща 19. І. (6. І). Поруч із назвою Коляди на Зах[ідній] Україні трапляється назва ’’корочун’’…». Найархаїчніші колядки мають міфологічний зміст, вони, як зазначає вчений, присвячені темі виникнення світу. В колядках фігурують світове дерево як образ космосу-всесвіту і птахи-деміурги (творці світу), космічне море і острів-камінь на ньому. «В “християнізованих” колядках, – як пише вчений, – замість птахів, як деміюрг виступає Христос; як вічне дерево, замість зеленого явора, ’’кедрове дерево’’, на якому або розпинають Христа, або з якого будують свят-церкву (варіянт – св. Софію в Києві). Деміюргічний мотив будови світу перетворюється в побожній мотив церквобудівництва». (1949).

Тема впливу християнства та візантийсько-елліністичної культури на український фольклор розглянута вченим у наступних публікаціях:
• Мітологема «сонця» в укр.[аїнських] нар[одних] віруваннях та візантійсько-геленістичний культурний цикл. (1927);
• Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі. (1930);
• Передхристиянські релігійно- світоглядові елементи. (1949) та ін.

Суттєві зміни українського фольклору відбулися в 20-і рр. ХХ ст. відповідно до нового радянського світогляду. Їх вчений простежив в окремих жанрах, наприклад, в міфології: про чудеса, хвороби, походження лихих жінок, неплідну мати та ненароджені діти. Не оминуло увагу вченого й нове в усній народній творчості: коротенькі пісні, фольклор правопорушників та ін.

Про зміни 20-х рр. ХХ ст. В.П. Петров писав в розвідках, створених на підставі кореспонденції краєзнавців:
• Народні легенди про чудеса. (1925);
• Коротенькі пісні («частушки»): 3б. пісень. №137, 1917-1925 рр. (1925);
• Вірування в вихор та чорна хвороба. (1926)
• З фольклору правопорушників: 3б. пісень. Вступна стаття. (1926);
• До студій над коротенькими піснями.(1926);
• Мітологема «сонця» в укр.[аїнських] нар[одних] віруваннях та візантійсько-геленістичний культурний цикл. (1927);
• Нові українські варіанти легенди про походження лихих жінок. (1928);
• Українські варіанти легенди про неплідну матір та ненароджені діти.
• Записи Ю.С. Виноградського та С.М. Терещенкової. (1929);

Студіювання новітнього українського фольклору 20-х рр. ХХ ст. професор В.П. Петров здійснює на підставі кореспонденції краєзнавців, яких він залучав до збору фольклору. Вчений опублікував програми збирання краєзнавцями різних жанрів фольклору, також визначив місце фольклору в краєзнавстві. Поціновуючи роботу краєзнавців в збереженні українського фольклору В.П. Петров вже в 60-ті роки присвятив розвідку краєзнавцю Ю.С. Виноградському. Ця тема студій вченого відображена в публікаціях:
• Програма до збирання пісенного матеріалу. (1925);
• Програма до збирання оповідань, казок і пісень. (1925);
• Місце фольклору в краєзнавстві. (1926);
• До студій над коротенькими піснями. (1926) ;
• Краєзнавець Ю.С. Виноградський. (1966).

Як вже йшлося, дослідження з проблем фольклористики В.П. Петров не залишав все життя, що випливає також з його календарного плану на 1969 – 1972 роки: «Календарний план
1969
1/ Етногенез слов’ян. Проблеми і джерела. Здано до видавництва в березні- квітні 1968 року. 18 др. арк.
1970
2/ Класики марксизму-ленінізму про первіснообщинне суспільство. Має бути здан[о] до друку в квітні 1969 року. 20 друк. арк.
1971
3/ Мислення родового суспільства /На підставі археологічних і етнографічних джерел/. 20 друк. арк.
1972
4/ Обрядовий фольклор календарного і сімейного циклів. 20 др. арк.». (НА ІА НАНУ. Ф.16. – Оп. 1. – Спр. 267)

Три праці з плану (2, 3, 4) стосуються фольклористики, проте смерть автора завадила здійсненню цих задумів. Треба підкреслити, що вчений неодноразово планував видати узагальнюючі монографії з проблеми мислення людини родового суспільства, розвитку її первісної ідеології-фольклору. Цій проблемі автор присвятив студії теорії походження фольклору, методології його вивчення, розвитку первісного, дохристиянського фольклору, про що йшлося вище. Крім опублікованих праць В.П. Петрова мають місце багато недрукованих архівних матеріалів з цієї проблеми, зокрема, архівні документи, які зберігаються в Наукових архівах ІА НАНУ та ЦДАМЛМУ. Але цими архівами не вичерпуються усі фольклорні праці В.П. Петрова. Відомо, що багато рукописів вченого зберігаються в різних архівах різних країн й недоступні широкому науковому загалу. Невідомо також, чи всі рукописи В.П. Петрова збереглися. Серед них має бути твір «Идеология первобытно-общинного периода», який автор мав опублікувати у збірці «Культура первобытного общества» (Т. І. ИИМК АН СССР, 1938 г.), проте цей план не здійснився. Невідома доля інших праць, про які згадує вчений. В документі «В.П. Петров. Праці з філософії» ( НА ІА НАНУ. – Ф. 16. – Оп. 1.- Спр. 268.- С. 3) є розділ «Ідеологія первіснообщинної епохи», в якому автор вказує працю «Первобытное мышление. Представление о рождении и смерти в идеологии первобытнообщинной эпохи. Монография. 1939, рукопись. 10-12 др. арк.». В документі також є варіант цієї праці українською мовою: «Мислення епохи первісно-родового суспільства. Ч. 1. Уявлення про народження й смерть. Просторово – родові уявлення. 1938 – 1940, до 30 др. арк.». Відомо також, що твір «Фольклор – ідеологія родового суспільства» В.П. Петров подав до друку напередодні Другої світової війни у збірку «Наукові записки Інституту фольклору», але вона не вийшла з друку. Доля рукопису мені невідома.

Варто зазначити, що зміст запланованої В.П. Петровим на 1971 рік монографії «Мислення родового суспільства (на підставі археологічних і етнографічних джерел)» відповідає його рукописам: «Основні проблеми фольклору й ідеології первісно-общинного періоду» (НА ІА НАНУ, Ф.16.- Оп. 1.- Спр. 211.- 162 с.) та рукопису, назва якого не зберіглася. Назву «Матери-родоначальницы. Антропоморфные изображения матерей-родоначальниц» дали архівісти згідно з першим підзаголовком рукопису. (НА ІА НАНУ, Ф.16.- Оп. 1.- Спр. 262.- 108 с.). Тому обидва рукописи були опубліковані мною в одній книжці під назвою «Мислення родового суспільства (на підставі археологічних і етнографічних джерел)» (2006).

Проблема «Мислення родового суспільства» має ширше значення, ніж питання окремих наукових дисциплін, таких як фольклористика, археологія та етнографія, і виходить за межі їх компетенції. Це є однією з ключових проблем, яку В. П. Петров, керуючись методологією своєї історіософської «теорії епох», вирішував на основі джерел зазначених наук, що очевидно вже із підзаголовку його праці. Проблема «Мислення родового суспільства» підкреслює особливу площину мислення В. П. Петрова – мислити проблемами, а не окремими науками, які він використовував для вирішення проблеми. «Мислення родового суспільства» як філософська проблема є однією з тих, які, за словами В.П. Петрова, належать до «проблеми людського». Вона вписується в контекст європейської модерної філософії середини ХХ століття, так званої «науки про людину». Деякі її загальнодискутовані ідеї В.П. Петров формулював раніше і іноді переконливіше ніж всесвітньовідомі філософи А. Тойнбі, О. Шпенглер, Ж.-П. Сартр, Х. Ортега-і-Гассет, А. Айнштайн. Філософські погляди на проблему «істоти людського», вимоги до науки «повернутися обличчям до людини», які професор В.П. Петров публікував у 40-х роках ХХ ст., випереджали такі ж ідеї французьких структуралістів та пост-структуралістів 1960-80-х рр. (Клод Леві-Строс, Мішель Фуко), які в контексті європейської філософської та наукової думки створили основи сучасної гуманітаристики.

Віктор Платонович Петров, як мислитель і вчений, досі залишається недооціненим на батьківщині — в Україні, та майже невідомим за її межами, зокрема на Заході. Водночас літературна спадщина, створена під псевдонімом В. Домонтович, набула визнання в Україні й поступово, але впевнено інтегрується в європейський інтелектуальний простір.