ВІКТОР ПЕТРОВ В ЕКСПЕДИЦІЇ ГЕОРГІЯ ФЬОДОРОВА

Післявоєнні дослідження давньогрецького міста Тіра, що розташоване на Півдні сучасної України, на території м. Білгорода-Дністровського Одеської області, асоціюються у археологів насамперед із іменами українських вчених Леоніда Дмитрова (розкопки 1940-х років) та пізніше – Аделі Фурманської (Біляєва та ін., 2022, с. 20). Протягом 1953-1963 років Адель Фурманська здійснювала розкопки пам’ятки і регулярно публікувала результати (Савельєв 2019, с. 28). Її звіти збережені в Науковому архіві Інституту археології НАН України і доступні вченим.

Однак у звіті Аделі Фурманської за 1958 рік нема згадки про розкопки Тіри в 1954 році. А саме цим роком датується тека фотографій «Белгород-Днестровская экспедиция – 1954. Древняя Тира» (справа 146), знайдена у фонді Віктора Петрова. Зі статті російського археолога Міхаіла Рабіновіча ми дізнаємось, що у 1954 та у 1958 роках на пам’ятці працювала комплексна Прутсько-Дністровська археолого-етнографічна експедиція Інституту археології та етнографії АН СРСР та Інституту історії Молдовського філіалу АН СРСР, яку очолював російський археолог Георгій Фьодоров. Експедиція здійснювала розкопки середньовічних горизонтів Білгород-Дністровського (Рабинович 1968, с. 102). Керував Білгород-Дністровським загоном Міхаіл Рабіновіч і у статті він перелічує інших учасників експедиції: М.В. Житомирську, Г.П. Латишеву, В.Н. Мильнікову, В.П. Петрова, Т.В. Равдіну, І.Г. Хинку, а також студентів Кишинівського університету та Московського міського педагогічного інституту імені В. Потьомкіна. Окрім Віктора Петрова, всі перелічені – росіяни і молдовани. Це був московський період Віктора Петрова (1950-1956 роки), коли він уже повернувся з Німеччини, однак затримався на декілька років в Москві. Працюючи в Інституті історії матеріальної культури (ІІМК) АН СРСР (нинішній Інститут археології РАН), він писав листи в Київ дружині Софії Зеровій і час від часу приїздив до неї на один-два літні місяці.

Віталій Андрєєв у своєму дослідженні про Віктора Петрова описує роботу експедиції, спираючись на звіт Г. Фьодорова, що зберігається в Москві. Таким чином ми дізнаємось, що Віктору Петрову Г. Фьодоров доручив керувати розкопками давнього селища біля с. Лопатне Сусленського району Молдавської РСР. Під час розкопок були виявлені шари черняхівського та ранньослов’янського періодів. Після цього експедиція переїхала до Білгород-Дністровського, де розкопувалось молдавське середньовічне городище. Як вказує В. Андрєєв, результати роботи експедиції у 1954 році були значні: «досліджено могильник ІІ-І ст. до н.е. (Лукашівка); поселення та могильник перших століть та середини І тис. н.е. (Малаешти); поселення ІІІ-Х ст. (Лопатне); давньоруське городище ІХ-ХІ ст. (Лукашівка); середньовічне городище Білгород-Дністровський» (Андрєєв 2012, с. 180-181).

Керівника Прутсько-Дністровської експедиції, московського археолога Георгія Фьодорова, який багато працював також в Молдові, називали «археологом серед письменників» та «письменником серед археологів». Це дещо перегукується із амплуа Віктора Петрова. Молдовський археолог Марк Ткачук зі співчуттям писав про непрості стосунки із владою Фьодорова у роки Брежнівського застою, про прихисток, який давала його експедиція дисидентам, рятувала від звинувачень у тунеядстві (Ткачук 1999). В російському сегменті інтернету викладено спогади Фьодорова, в яких він розповідає історію про те, як потрапив Віктор Петров до його експедиції. Зацитуємо великий фрагмент в українському перекладі і залишимо на розсуд читачам що з нього є правдивим спогадом, а що – заснованою на чутках художньою вигадкою:

«Річ у тім, що у всіх великих експедиціях тоді, я маю на увазі в сталінський період, і в післясталінський, особливо до ХХ-го з’їзду, хоча, наскільки я уявляю собі, та й після ХХ-го з’їзду цю ситуацію зберігали, у будь-якій експедиції обов’язково якимось чином засилали стукача, працівника КДБ; ну, кадрового, не кадрового, добровільного стукача. Ось я і подумав: ніж мені зашлють невідому мені людину, ще якусь сволоту відчайдушну, краще-но я сам собі виберу людину, а підходяща людина у мене на прикметі була. Це був київський археолог професор Віктор Платонович Петров. Історію його я знаю дуже приблизно, але, наскільки я уявляю собі, вона була такою: Віктор Платонович народився і виріс у Києві, здобув класичну історико-філологічну освіту, блискуче знав грецьку і латинську мови, захопився археологією і був досвідченим і тямущим археологом. Наприкінці 20-х і на початку 30-х років, коли українську інтелігенцію стали саджати, звинувачуючи її в націоналізмі, то посадили і його. Але, оскільки на початку 30-х років ще розбиралися, хто і за що сидить, то згодом його через два роки випустили. Все-таки чистокровний росіянин з українським націоналістом якось не пасує. Але, він уже залишився з такою плямою, як той, хто відсидів два роки по політичній лінії. І тому його залишили в окупованій німцями Україні під час війни. Офіційно він вважався виконувачем обов’язків редактора газети харківського бургомістра, а неофіційно в нього було дві функції: він здійснював зв’язок міського підпілля з партизанським рухом і, головне, готував замах на Гітлера: у його ставці в Росії, що знаходилась у Вінниці та в Берліні. Мушу сказати, що він, мабуть, обидві ці функції виконував досить успішно, але замах на Гітлера зірвався. Гестапо розстріляло більшість його учасників. Віктор Платонович утік і потрапив у партизанський загін імені Берії, що складався з Харківських енкавеесників. Він показував мені своє посвідчення тих часів. Воно було надруковано друкарською фарбою на білій шовковій стрічці. Нагорі стояло: «Смерть фашистським окупантам!», далі – прізвище, ім’я, по батькові тощо. Чому на шовку – тому, що ця шовкова стрічка вшивається в одяг і під час промацування вона не виявляється. Ну, і після цього він після війни повернувся знову до своєї роботи археолога, але й продовжував значитися і за Комітетом Державної Безпеки. Причому, як мені сказала одна моя учениця, вона випадково бачила документ, з якого випливало, що Віктор Платонович був нашим генералом – генералом КДБ або генерал-майором КДБ. Ну, не знаю, так це чи не так. Я, до речі, дізнався про це зовсім недавно, через багато років після його смерті. У всякому разі, я знав тоді, що він був якимось чином пов’язаний із КДБ і знав водночас, що це людина порядна, освічена, досвідчений археолог, і я його запросив в експедицію. Він охоче погодився. Я зробив його навіть не начальником загону, а начальником одного з розкопів в одному із загонів експедиції. А Коржавін працював у цьому ж загоні землекопом, робітником. Ну і одного разу, коли загін працював у Білгороді Дністровському, мені Віктор Платонович, коли я приїхав у цей загін, сказав: «Георгію Борисовичу! Мені потрібно мати з Вами конфіденційну розмову». Я кажу: «Будь ласка». Ми пішли на берег дністровського лиману. І він мені каже: «Бачите, наш шановний Емма». А Наума Коржавіна всі звали Емка. Але Віктор Платонович із делікатності називав його Емма. – «Наш шановний Емма ставить мене у вкрай скрутне становище». «А що таке?» – здивувався я. «Розумієте», – сказав Петров, – «він не тільки складає, пише і читає, а й усюди губить свої вірші аж ніяк не ортодоксального змісту. Ось, будьте ласкаві поцікавитися». І він простягнув мені два аркуші, списані таким дуже характерним, круглим, дитячим, Емкіним почерком. Я прочитав і думаю: «Боже ти мій!» Ну і сказав: «Вікторе Платоновичу, голубчику, Ви не засмучуйтеся, не хвилюйтеся, я все владнаю!» Після цього я пішов до Емки і кажу йому: «Слухай, ти, що ти всюди розкидаєш свою антирадянщину?» «Що ти маєш на увазі?», – сказав мені Емка. Я відповів: «Ну ось, наприклад, це» – і показав йому ті два аркуші, які мені дав Віктор Платонович. Емка схопив їх і сказав: «Ці вірші не мають до мене жодного стосунку» – і поклав їх у кишеню. А потім і каже мені сердито: «Що ти взагалі до мене прив’язався? Тут усі свої». Я кажу: «Ну, як тобі сказати, це не зовсім так. У нас усе-таки є сексот в експедиції». «Хто такий?» – стрепенувся Емка. Я кажу: «Віктор Платонович Петров». «Вітька – партизан (це так вони його між собою називали)? Стукач? У житті не повірю!» Я кажу: «Ні, доведеться повірити!» «Ах так!» – сказав Емка. «Ну, тоді переходжу на зближення! Переведи мене до нього на розкоп!» Я послухався і перевів його на розкоп до Петрова. І ось, на одному розкопі зійшлися два киянина, дві людини, закохані в російську поезію. І чи варто дивуватися тому, що минуло дуже небагато часу, і вони дуже подружилися і не тільки під час роботи, а й після роботи багато часу проводили разом. У них було про що поговорити, посперечатися тощо. Таким чином, дійсно відбувся перелом у їхніх стосунках. Так, і Віктор Платонович його всіляко оберігав, навіть запросив його жити у своєму наметі, що з його боку було, загалом, неабияким подвигом, бо Емка доволі безладна людина, а Віктор Платонович – акуратист і чистюля, навіть на розкоп виходив у краватці та з крохмальним комірцем. Але, у всякому разі, тоді все скінчилося благополучно» (Рошаль-Строева).

Отже, один письменник-археолог потрапив до експедиції іншого письменника-археолога. У своїх спогадах київська археологиня Надія Кравченко розповідала як у 1967 році в Києві вони прийшли до хворого Віктора Петрова додому із Георгієм Фьодоровим та його дружиною, режисеркою Мар’яною Рошаль (Надія Кравченко називає її журналісткою). Їм вдалося розговорити Петрова – і він розповів багато невідомого до того про свою розвідницьку діяльність (Кравченко 2008, с. 409-412). Фьодоров, у свою чергу, розповів Надії Кравченко, що на початку 1950-х років В. Петров, після повернення з Німеччини та не маючи житла в Москві, певний час проживав на підмосковній дачі тестя Фьодорова, Григорія Рошаля, та його дружини Віри Строєвої, відомих кінорежисерів (Кравченко 2008, с. 411-412).

Фактом лишається те, що Прутсько-Дністровська експедиція Георгія Фьодорова – це російська експедиція на українських та молдовських землях. У 1999 році молдовський археолог Марк Ткачук так описував ситуацію: «Молдова археологічна [в оригіналі Молдавия] залишалася здебільшого надбанням навколонаукових гадань, збудованих на хиткому ґрунті звітів Кишинівського Церковно-археологічного товариства, Суручанівського музею та кількох експедицій Андрія Морошана і Раду Вулле. Така собі провінційна археологічна Попелюшка, яка чекає на свого принца» (Ткачук 1999, с. 8). Згідно з метафорою Ткачука, таким «принцем» став Георгій Фьодоров. Однак вже у 1970-і роки експедиція мусила згорнути свою роботу. «Провінційна Попелюшка, вибившись у принцеси, виявилася склочною, сварливою і невдячною особою», – резюмує Марк Ткачук (1999, с. 9). Що ж, типова колоніальна історія. Не слід дивуватись, що звіт 1954 року про експедицію на Одещині не потрапив у Київ до Наукового архіву Інституту археології, а залишився зберігатися в Москві. З огляду на цей факт, фотографії у теці № 146 фонду Віктора Петрова мають наукову цінність, вимагають додаткової атрибуції (частина фото мають стосунок до Лукашівки та Лопатни) і можуть зацікавити сучасних фахівців, які працюють із матеріалами Білгород-Дністровського.

У якості додатка публікуємо чотири листи Віктора Петрова до Софії Зерової, за період з 15 серпня по 6 вересня 1954 року. З листів ми можемо дізнатися деякі подробиці «оціуму» та «негоціуму» Прутсько-Дністровської експедиції.

Переклад листів українською здійснено О. Бузько за виданням:

Віктор Петров. Листи до Софії Зерової. Упорядниця Вікторія Сергієнко. Вступна стаття Андрія Портнова. К.: Дух і Літера, 2021.

15 серпня 1954 р.

Басейн Дністра
Дорогий Сонь!

Сьогодні неділя, 15-го. Тобто минуло два тижні відтоді, як відбувся мій відліт, і відтоді це третій до Тебе лист. Цього тижня закінчується моє перебування на березі Дністра, і за кілька днів, ще цього тижня, я відбуду до Аккермана-Білгорода, ближче до Чорного моря, де я пробуду пару тижнів, вочевидь, до кінця експедиційного мого перебування.

Сподіваюся, мій лист застане Тебе на дачі, бо Твоє перебування на дачі хоча б на пару тижнів є conditio sine qua non. Ти обов’язково маєш провести свої пару тижнів за містом.

Свою нову адресу повідомлю. Будь здорова. Цілую.
В.

22 серпня 1954 р.

Басейн Дністра
Дорогий Сонь!

Твій лист, який Ти надіслала 13-го, тобто, очевидно, у п’ятницю, я отримав на п’ятий день, у середу, 18-го. Дякую за лист. В останньому недільному листі (15-го) я писав Тобі, що наш від’їзд передбачався ще цього тижня, але врешті-решт розпорядок змінився, і ми їдемо наступного тижня, десь, вочевидь, у середу, 25-го.

Передбачалося копати на Подністров’ї ще могильник, але натомість весь склад експедиції вирушає до Білгорода-Дністровського, де й зосереджуються вересневі розкопки.

Частина експедиційного складу вже перебазувалася на Білгород (Аккерман). Кажуть, Білгород-Дністровський – містечко чарівне. У всякому разі, це містечко південне, приморське або майже приморське. У всякому разі, воно розташоване на дністровському лимані, ніби в морській затоці. Експедиція зупинилася в музеї і розташувалася у двох музейних кімнатах, наданих для експедиції, а також у саду, наявному при музеї.

Зважаючи на те, що місто є місто, а в місті є люди, а люди живуть у будинках, і містечко навряд чи перенаселене і навряд чи перенасичене дачниками, я попередньо думаю, що там можна було б винайняти на пару тижнів, що залишаються, кімнату, і Ти могла б приїхати сюди.

Але Ти знову пишеш, що знову занурюєшся в роботу і навіть відмовляєшся від дачі, що, по-моєму, нерозсудливо і недоцільно. У всякому разі Ти маєш час мені написати, бо я затримаюся в Білгороді десь до середини вересня, а потім у зворотний шлях через Одесу, від якої Одеса розташована не на дуже великій відстані.

Як Тобі писати мені?! Звісно, можна було б писати на музей та експедиції, але гадаю, що в Білгороді-Дністровському є головна пошта, окрім неголовних пошт, і можна писати листи на вимогу особисто мені.

Сьогодні 22-ге, остання тутешня неділя. Тут було непогано, але не було нічого з того, що прикрашає людське життя, тобто не було нічого з трьох: не було ні вина, ні винограду, ні кавунів. Щоправда, було багато співу, бо розкопницька молодь старанно і безперервно співає свої молдавські пісні. Співають добре, що приємно. Приємні також вечори! Вечори тут чудові. Таких вечорів, як тут і які тут повторюються з вечора у вечір, – в інших місцях вони також бувають, але рідше – навряд чи можна зустріти.

Будь же здорова. Пиши, а то й телеграфуй. Цілую.
В.

30 серпня 1954 р.

Білгород-Дністровський
Дорогий Сонь!

Отже, цей лист уже з Білгорода (=Дністровського) і пишеться на пошті, після того, як з’ясувалося, що тут для мене листів нема, хоча, за моїми розрахунками, йому – листу – належало б бути.

Сьогодні – 30-го, понеділок – перший день робіт біля підніжжя старої фортеці, що збереглася недоторканою, і на стародавніх каменях старовинної Тіри, що вціліла в розкопаних руїнах. Навколо ж лиман, точніше морська затока, що нагадує Одеську, тобто за морем видно протилежний берег.

Живемо в музеї, в кімнаті, у штовханині велелюддя, але інші сплять у наметах, я ж один, але в кімнаті загальній. Учора годували кавунами, сьогодні ж – баклажанною ікрою в білябазарній чайній. Я здоровий і безперервно товстішаю день у день. Як живеш Ти? Пиши.

Твій В.
До середини вересня я тут.

6 вересня 1954 р.

Білгород-Дністровський
Дорогий Сонь!

Твій лист від 20-го я одержав через кілька днів після мого приїзду, хоча й розраховував, що Твій лист буде на мене вже чекати відразу ж до мого приїзду. Ти пишеш, що у вас погода огидна, справді, останніми днями це було й тут, коли ми виїжджали з намету та їхали потім із Кишинева до Білгорода. Тобто, власне, погода була непогана, але йшов дощ, і дорогою розмокла дорога, їхати з десяток кілометрів було важко, але від приїзду до Білгорода погода стоїть чарівна, тепла, суха. Іноді бувають вітри, і вранці – до того, як піднімається сонце – людина в спецівці мерзне, але потім стає тепло і навіть спекотно.

Сьогодні спекотно, стоять виноградні дні. Виноград тут коштує 6-7 рублів, зараз – сьогодні – 5 рублів. Кавуни сім. Вони кращі, ніж на Дністрі, але серед хороших трапляються часто недозрілі та в’ялі. Тож кавуновий захват переживається далеко не щодня, й іноді людиною опановує стан кавунової байдужості. До того ж живемо економно, що й на краще. Бо економія найкращий друг шлунку.

У лимані мілкувато і біля берега колюче каміння. Тому в лимані скоріше тільки обмиваюся після роботи, ніж купаюся.

Сьогодні понеділок, 6-IX, і, сподіваюся, що цей тиждень буде останнім, тож наступного тижня опинюся в Києві. Замов у метбюро до мого приїзду гарну погоду.

Цілую. Твій В.

Використана література:

Олександра Бузько