Віктор Петров та його Архів

Віктор Платонович Петров (1894–1969) – історик, етнограф, археолог, мово-, літературознавець та письменник. Петров народився в Катеринославі (нині Дніпро), звідки переїхав разом із батьком Платоном Мефодійовичем Петровим – православним священиком, а згодом ректором Київської духовної семінарії та єпископом Уманським, до Одеси (1902–07), де з 1904 року навчався в Одеській духовній семінарії. Згодом батько і син (мати померла в дитинстві ВП) переїхали до Холма (нині територія Польщі), в якому 1913 року Петров закінчив чоловічу гімназію. У 1918 році Петров випустився з історико-філологічного факультету Імператорського університету Святого Володимира у Києві, отримавши за свою дипломну роботу «Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» (науковий керівник М. Грунський) срібну медаль. За час навчання на здібності Петрова звертали уваги викладачі – зокрема він слухав лекції Володимира Перетца, Андрія Лободи, Миколи Грунського та Івана Огієнка, – тому молодий дослідник залишався як університетський стипендіат при кафедрі російської мови та літератури для підготовки до професури.

Після війн і революцій, в 1918–21 роках, він багаторазово змінював місце праці, зокрема в 1919–20 роках працював секретарем Комісії ВУАН зі складання історичного словника. В 1920–21 роках, тікаючи із голодного Києва, Петров завідував Горобеївською семирічною школою Канівського повіту. У 1922–23 роках викладав французьку та німецьку мови у трудовій школі № 1 містечка Баришівка на Київщині, де тоді мешкав Микола Зеров з дружиною Софією, а також Освальд Бургардт. У 1923–27 роках Петров навчався в аспірантурі Київського інституту народної освіти, де в 1930 році захистив дисертацію під керівництвом А. Лободи на тему «Пантелеймон Куліш у пʼятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» (опублікована в 1929). З 1920 року він працював науковим співробітником, від 1924 – секретарем, а в 1927–33 роках – головою Етнографічної комісії ВУАН, редагуючи різні її видання. Зокрема у 1925–29 роках Петров (разом із А. Лободою) був спів-редактором «Етнографічного вісника». У цей час він займається етнографічними дослідженнями (дніпровського лоцманства, чумацтва, фольклору правопорушників, народних вірувань тощо), історією української етнографії та фольклористики (зокрема його цікавлять Володимир Гнатюк, Микола Сумцов, Олександр Потебня), літературознавством (наприклад, текти про Миколу Гоголя, Марка Вовчка, Лесю Українку, Тараса Шевченка). Двом постатям він приділяє найбільше дослідницької уваги – це Григорій Сковорода та Пантелеймон Куліш.

Перебуваючи у творчому спілкуванні із колом київських неокласиків, Петров розкрив себе як обдарований письменник, написавши у 1925 році перше оповідання – «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці». У 1928 році він під псевдонімом Віктор Домонтович (надалі зазвичай підписувався «В. Домонтович») видав свій дебютний роман «Дівчина з ведмедиком», а невдовзі дві романізовані біографії: «Аліна й Костомаров» (1929) та «Романи Куліша» (1930). Він також підготував рукопис свого роману «Доктор Серафікус», який вийшов друком у Німеччині щойно по закінченні війни.

У 1930 році на процесі «Спілки визволення України» літературознавець Сергій Єфремов серед інших членів антирадянської групи згадав Петрова. Сам він напередодні почав збирати матеріали для викривальної статті про академіка Агатангела Кримського, в якій всіляко уникає чітких і серйозних звинувачень та врешті не завершує цей текст. Тоді ж він проходить «чистку» співробітників академії, виступає із самовикриттям власних досліджень, друкує ідеологічно витримані тексти. Водночас у 1930х роках Петров починає займатися археологією та давньою історією України, що в тому числі було для нього способом уникнути більш політично небезпечних періодів та тем. Із 1933 року він стає науковим співробітником, а з 1939 – завідувачем сектору дофеодальної та феодальної археології Інституту археології (в 1933 – Спілка інституцій матеріальної культури, в 1934–1938 – Інститут історії матеріальної культури Академії наук УРСР). Він досліджує історію первісного суспільства, бере участь у розкопках ранньосередньовічних словʼянських та поселень часів трипільської культури, а також культури «полів поховань» на території України. Врешті під час «великого терору» – 8 червня 1938 року Петрова арештувало НКВС, а вже 21 червня його звільнили. Деякі дослідники припускають, що саме в цей короткий проміжок часу Петров був завербований, однак через брак архівних матеріалів зміст його співпраці з радянськими спецслужбами лишається невідомим.

У 1941 році Петрова призначають директором Інституту українського фольклору АН УРСР. Після початку німецько-радянської війни інститут евакуюють до Уфи, разом із іншими співробітниками від’їздить з України також і Петров. Однак уже в лютому 1942 року він з’являється в окупованому Харкові. Петрова направили на роботу у відділ пропаганди, де він згодом отримав звання офіцера німецької армії. У 1942–43 роках Петров редагував у Харкові за кошти окупаційної адміністрації журнал «Український засів». Тоді ж на сторінках цього часопису він публікував свій дніпропетровський роман «Без ґрунту». Він також продовжує свої дослідження над культурою «полів поховань», обережно уникаючи готської інтерпретації їх етнічної приналежності, яка відповідала би очікуванням німецької пропаганди. Крім того, він далі публікує шерег праць з етнографії, фольклористики та літературознавства. Після завершення війни та повернення до СРСР Петров не приховував, що в ті воєнні роки брав участь у радянській розвідці. У Науковому архіві інституту археології НАН України є посвідчення, видане Петрову на підтвердження того, що в 1942–45 роках він перебував у партизанському загоні імені Лаврентія Берії. Також за діяльність у період Другої світової війни Петрова у 1965 році нагороджено орденом «Вітчизняної війни I ступеня».

У 1943 році Петров став завідуючим кафедри етнографії Українського наукового інституту у Львові, а згодом, разом із відступаючою німецькою армією, він перебрався до Берліну. У 1944–45 роках він був науковим співробітником та викладачем УНІ у Берліні, а потім Ляйпцигу, а також співпрацював із багатьма газетами. Певний час мешкав у Фюрті. Петров до 1949 року був професором філософії в Українському вільному університеті у Мюнхені, а також викладав у Православній Богословській Академії УАПЦ, в Українському технічно-господарському інституті в Регенсбурзі. У 1946 році Петров увійшов до новоствореної Української вільної академії наук в Ауґсбурзі. Водночас разом із Юрієм Косачем, Ігорем Костецьким та Юрієм Шевельовим у вересні 1945 року він заснував Мистецький український рух – МУР, що видавав ряд неперіодичних видань, на сторінках яких виходили літературознавчі, філософські праці та оповідання Петрова. У 1947 році у Мюнхені виходить його «Доктор Серафікус», а роком пізніше в Реґенбурзі – книжкове видання роману «Без ґрунту». У цей час Петров виявляє свою іпостась як філософа, розгортаючи на сторінках еміграційних видань під псевдонімом «Віктор Бер» свою історіософію зміни історичних епох через заперечення їх одна одною. 18 квітня 1949 року Віктор Петров вийшов із свого мюнхенського помешкання в напрямку залізничного вокзалу і зник.

Петрова, насильно чи добровільно, вивезли до СРСР, де від жовтня 1950 року він працевлаштований в Інституті історії матеріальної культури у Москві на посаді молодшого наукового співробітника, адже всі документи, які посвідчували його наукову кваліфікацію, були втрачені в роки війни. У Москві він працював у секторі слов’яно-руської археології, де переважно працював над монографією «Підсічне землеробство», граматикою прусської мови, вивчав скіфську мову, а також виїздив на археологічні експедиції до України та Молдови для дослідження скіфських пам’яток, черняхівської та зарубинецької культур, а також культурного шару ранньослов’янської доби. У 1956 році Петров отримав дозвіл переїхати до Києва, де проживала його кохана жінка – Софія Зерова. У 1957 році, після 35 років знайомства, вони одружилися.

В останній період свого життя Петров працював в Інституті археології Академії наук УРСР на посаді старшого наукового співробітника, а також на громадських засадах – у науковому архіві цього інституту. Він продовжує брати участь в археологічних експедиціях, у 1966 році за сукупністю праць Петров отримує ступінь доктора філологічних наук, також підряд виходять три монографії дослідника – «Подсечное земледелие» (1968), «Скіфи. Мова і етнос» (1968) та «Етногенез словʼян» (1972, посмертно).

В Науковому архіві Інституту Археології НАН України зберігається особовий фонд Віктора Петрова № 16, який був сформований із документів, переданих до архіву вдовою Петрова – Софією Зеровою. У цьому фонді переважно містяться рукописи Петрова його археологічних праць, але також праці з етнографії, фольклористики, мовознавства, історії та літературознавства, а також його робоче листування з колегами-археологами. Крім того, в архіві є звіти Петрова з археологічних експедицій (фонд № 64), деякі його наукові праці (фонд № 12), а також особова справа дослідника (в окремому архіві відділу кадрів).

Вікторія Сергієнко